Вівторок., 19. березня 2024

  Бене розташоване на правому березі річки Боржава, лежить воно за 5 кілометрів від ріки Тиса, за 12 кілометрів від районного центру місто Берегово, за 80 кілометрів від обласного центру міста Ужгорода і 112 метрів над рівнем моря. Село розташоване у східній частині Закарпатської області неподалік від українсько – угорського кордону. 

Територія населеного пункту становить 475 гектарів, які зайняті будівлями, в яких на сьогодні проживає 1350 чоловік, які мешкають в 434 житлових будинках. На околиці села пролягає Львівська залізнична дорога. В селі є зупинка, на якій із 1873 року зупиняються поїзди місцевого значення. Через село проходить автотраса Ужгород – Ясіня. 

 

З історії села Бене 

 Про те, як виникло наше село Бене письмових документів немає. Перші згадки датуються, з часів короля Бейли IV. Вперше згадують назву села Бене в 1269 році, у дарчому листі короля Бейли ІV про це можна прочитати у 1333 році складеному папському десятинному списку як власність сімей Янош і Мартон. Село, мабуть швидко стало великим, бо 1333 року вже мало свою церкву.

Назва села Бене упоминалась між 1400 і 1700 роками більш ніж в 30 листах і документах, як самостійно, так і разом з назвами інших сіл. 

Назва села Бене залишалася незмінною протягом багатьох століть. Існують дві версії щодо походження назви села. Одні вважають, що назва села походить від латинського слова “bene”, що означає “добрий”, як якість роботи наймитів. Інші вважають, що назва села походить від скорочення власного ім’я Бенедек. 

Назву села Бене у 1924 році чеські урядовці так приписували використовувати: у чеській мові Бен’а, на русинській Беня, а по угорськи Бене. У 1945 році радянська влада ці імена анулювала і натомість зобов’язала користувати назви Добросілля- Доброселье. А назву Бене використовували і надалі лише місцеві мешканці. 

Після проголошення незалежності України, після неодноразового звертання, за допомогою місцевих органів влади, Верховна Рада України 8 березня 1995 року повернула селу споконвічне найменування Бене. 

Колись, до 1561 року село належало до Сіладі Ержибети (матері короля Матяша). В цьому ж році - графу Гуняді Яношу. Протягом багатьох століть володіння  квасівського замку. Так належало село і до Перині, разом із квасівським замком. Бене було володінням Перині Жігмонда та його дочки Жужанни, Перині Жігмонд тут мав землю, виноградники і панську курію, яку продали Перині Габор та його жінка Шологоі Катерина. Слово “курія” збереглося як назва однієї з частин села. 

Одна частина села належала, як частина королівського кріпосницького поселення, до квасівського замку, а інша частина належала заможнім вільним поміщикам. Воно належало і до Берегі, Гелеле і Йочкоі сімей (найдовше), до Рускої, Добов, Ратоні, Матей, Моккої, Вашаргелі, Погань сімей. 

Тут обов’язково згадати про трагічний кінець квасівського замку, до якого належало село. Останнім володарем замку був Мотузноі Пал, між 1557 і 1562 роками, коли між Заполяі Яношом II і королем Фердинандом ішли міжуособні змагання, “Мотузноі використовував замок як помешкання розбійників, де знаходилися його озброєні слуги, які постійними набігами наганяли переполох на мешканців навколишніх сіл”. Болошшо Меньгирт став на сторону Фердинанда. Із–за цього 24 квітня 1562 року Заполяі видав наказ позбавити Мотузноі Пала всього майна, який зі своїми соратниками перейшов на бік короля, і, використовуючи всі свої можливості, подарував замок Галтелі Ференцу володарю мукачівського замку. Мотузноі, не вибираючи, хотів розорити замок королевича, і тому 1563 року на засіданні уряду в Братиславі поставили вирішити питання: ”чи потрібний квасівський замок для захисту короля, а якщо не потрібний, то його негайно потрібно зруйнувати”. Замок виявився непотрібним і доля його вже була вирішена. Але виконання цього наказу запізнилося, бо ця територія належала Янош Жігмонду, і тому цей наказ було виконано тільки у 1564 році Швендл Лазарем. 

1567 року татари розорили село: із 47 господарств забрали жителів, залишилося всього 5 заселених господарств - село було спустошено. Ще не минуло й століття, коли 1657 року польський герцог Любомир із своїм військом спалив село разом із його церквою, Бене повністю згоріло. Село спочатку лежало, мабуть на обох берегах річки Боржава, про це свідчить те, що церква яка означала середину села тепер знаходиться на східному кінці села, про що говорять і залишки будматеріалу на місці колишньої частини села, яку знаходять і до нашого часу. Боржава часто затоплювала свій нижче лежачий лівий берег, де знаходилася друга половина села, тому селяни частково переселялися на інший берег, який був вищий і захищений горами, тому цю частину села ніколи  не затоплювала річка. 

Неподалік від моста знаходився будинок з товстими стінами. Вважають, що це був митний будинок, біля місця переправи через Боржаву. В цьому будинку були дві великі кімнати і два переходи між ними – один відкритий інший - закритий. Немає письмових згадок про перший міст через річку, але відомо, що тут збирали мито. 1799 року берегівські і бенянські люди уклали договір, в якому зокрема вказувалось:

1.як берегівчани, так і мешканці с.Бене безкоштовно можуть переходити через митницю; 

2.торгівці якщо приїжджають з вантажем, тоді повинні платити мито, але, якщо йдуть пішки або на конях тоді звільняються від сплати мита; 

3.мешканцям двох помешкань мають видаватися посвідчення завірені печаткою. 

У Закарпатському краєзнавчому музеї зберігся відбиток печатки датований ХVІІ століттям, на якій є надпис ”Печать міста Бене 1551.М.М.” (латинською мовою). На жаль сама печатка не збереглася до нашого часу, але у державному архіві Закарпатської області зберігається зразок на виготовлення печатки села Бене з 1864 року . Нас сповнює гордістю історичний факт, що наше село в недалекому (за історичними мірками) часі було містом. 

Ференц Ракоці II тут біля Бене спустився разом із своїм військом з гори 14 липня 1703 року переправився через Боржаву перед боєм під Тісобечем (сьогодні на кордоні з Угорщиною). В той час ще не було мосту через річку люди переправлялися поромом.  Вірогідно поліпшувало переправу через річку і те, що на протязі 50-80 метрів річка була настільки мілкою, що через цю мілину, особливо літом, легко було перейти як пішки так і на конях лише важкі повози були змушені переправлятися за допомогою порому.

Ми гордимося і тим, що наші предки були присутні при підготовці повстання та визвольної війни угорського народу проти австрійських завойовників. Мова йде про те, що поряд із Томашом Ессе та мешканцем села Бейгань Альбертом Кіш і бенянський Міхай Поп також був у польського владики де вони отримали прапор під яким вони закликали селян на повстання. На жаль подальша доля Міхая Поп нам невідома. (згідно деяких документів він став полковником при князі Ракоці). 

Володарі села часто змінювалися і в подальшому. Так на початку ХХ ст. селом управляли румуни (з 1919 року), пізніше чехи, а в 1938 році село приєднали до Угорщини. Радянська Армія 26 жовтня 1944 року визволила село від фашистів.

Господарство

Сільське господарство

Перші мешканці села, мабуть, були дроворуби - кріпосники, які сплавляли деревину по річках Боржава та Тиса в низовину. Бо ще 200-300 років тому назад поряд з селом були великі ділянки лісу. З роками лісу ставало все менше і менше, стало більше земель, які використовували в сільському господарстві, село розросталося.

Обов’язково, розказуючи про історію нашого села, необхідно згадати і бенянські виноградники та вина, які з давніх часів прославляли наше село не лише на Закарпатті але далеко за межами кордону. Елек Фейнєш так пише: “у виноградниках вирощують дуже добрий виноград” а Тіводор Легоцькі із захопленням пише: “ над поселенням видніється засаджена виноградниками стрімка скеляста гора на якій родяться вогняні вина”. Перша згадка про виноградники датована 1643 роком коли Габор Перені продав великий виноградник, а в 1656 році коли Пал Уйгеї став поміщиком на трьох плантаціях винограднику. 

На схилах тутешніх гір давно з’явилися насадження винограду та фруктових дерев. Уже в ХІV столітті є згадки про “вогняні бенянські вина” які відомі далеко за межами села. 

У північній частині села на південних сонячних схилах гори процвітала високоякісна культура вирощування винограду. Захоплююча картина упорядкованих виноградників милувала око проїжджаючих. Найціннішою частиною помешкання була ця частина: селяни багато часу, зусиль приділяли цій ділянці. З восени до осені доглядали плекали своєю увагою дорогоцінні насадження. І господарю і простим працівникам це насадження давали хліб в руки, забезпечували прожиток та невеликий достаток. Протягом багатьох років на південному схилі гір, які оточують село з півночі розвинулася неповторна виноградна культура, яка стала дуже відомою. На початку минулого століття всі виноградники пропали, коли їхнє коріння знищили жуки. Тоді наші виноградники зазнали різких змін: сорти винограду, які на той час росли вже ніколи не були посаджені у виноградниках. Село прославилось своїм чудовим виноградом і вином, що розвозили у різні місця поїздом на Львівський, Празький ринки (ще перед першою світовою війною).  

”Вино –це наш хліб” – говорив в давнину наш відомий земляк (Д.Мовнуш) і цим самим ніби акцентуючи нашу увагу на те, що в минулому мешканці села очікували найбільше від врожаю винограду. На жаль, вже тільки у пам’яті старшого покоління живуть згадки про дух давніх урожаїв. Колись слово “урожай” означало радість, задоволеність, здійснення мрій. Це була така подія, до якої неможливо було віднестись без усмішки на обличчі. На давніх святах урожаю буяв хороший настрій, голосно грали музики. Достаток і добробут відображалися на обличчях виноградарів, навіть після сповненого клопіткою роботою, переживаннями й складностями літа, коли люди не могли бути впевнені у щедрій осені. Протягом багатьох років cформувалися пов’язані з урожаєм звичаї, які згодом переросли в традиції. Створилися і характерні на даний період методи роботи, затишні сімейно-родинні вечори з гуляшем із баранини, і, звичайно не можна було обійтися і без жарення сала на рожині на вершині гори, а також без виноградного соку, солодкого, як мед, від якого злипалися в людини губи. Бенянський чоловік вплітав виноград, вино, рум’яні черешні, стиглі червоні яблука у свої пісні.

Тепер, коли виноградники (і “дякуючи” колгоспу а пізніше, з 1972 року, радгоспу) є запущеними на перший план виходить вирощування фруктів. 

Мешканці села завжди глибоко поважали фруктові дерева, інших дерев люди на своїх присадибних ділянках не саджали. В селі і тепер мало господарів які б самі не вміли прищеплювати фруктові дерева. Вже в давні часи бенянські люди, були славні своїми золотими руками їх можна було зустріти в садах по всій області. І в наш час господарі горді за вирощені їх руками смачні червонобокі персики, жовтогарячі абрикоси, ранні червоні суниці, хрусткі черешні з яких вистачає і на базари не лише нашої області, але і далеко за її межами. Садівники, які розуміються на деревах вважають, що якщо бажаєш мати гарантовану якість урожаю, то потрібно приїжджати в село Бене. І приїжджають не шкодуючи коштів та часу із Ужгорода, Тячева, Солотвина та інших регіонів області.  

Кар  єр  

До знаменитостей села належить скеляста гора – Чілогоштетев (Зоряна гора), яка простягається по середині села. Гора зачаровує всіх проїжджаючих у всі пори року: ранньою весною, коли терен накриває гору своїм ніжним білим цвітом; літом, коли між зеленими кущами видніються палаючі скелі; осінню, коли пожовкле листя сиплеться з кущів по скелях; а зимою, тим, що між голими кущами виглядають суворі скелі.    

Але справжня знаменитість - це висока скеляста гора, з високо виступаючими скелями, а саме – залишки колишнього кар’єру, який діяв до 1945 року коли кар’єр на багатьох місцях засипався і його заріс дикий терен. Цей кар’єр став знаменитим завдяки каменям, які тут добували і використовували в млинах для моління муки. У водяних млинах на Тисі, Бодрозі бенянськими каменями мололи пшеницю. Бенянськими каменями мололи і перець у Сегедському, Калочавському (Угорщина) перцемлинах. Давно і в нашому селі в кожній хаті стояв ручний млинець з каменя (нижня частина і кам’яне колесо), кам’яні дахи над поїлкою, яка теж була з каменю, кам’яні входи, сильні майстри робили кам’яні нагробні пам’ятники, дорожні камені. 

Соціальне становище села 

Перші згадки про рід заняття мешканців села є з 1567 року, коли селом пронеслися татарська орда в селі нараховувалося 52 житлових будинків. За збіркою Финєш Елека “Географічний словник” в 1851 році в селі проживало 403 осіб. Ця цифра послідовно зростала: 1900 року тут проживало вже 689 осіб, 1938 році–920 , а на 1944 рік вже досягало 1000 осіб. Сьогодні в селі проживає близько 1350 осіб, з них 98% угорці, 2% українці, є також і декілька представників інших національностей (росіяни, словаки, білоруси, та ін.). Це зростання відбулося тільки частково дякуючи нашим односільчанам, треба враховувати і переселенців, які прийшли у наше село із-за сприятливих кліматичних умов, зокрема вирощування винограду.

Велику шкоду, що приводила до зменшення кількості корінного населення завдавало селу те, що мешканці села в 1848-1849 роках брали участь у повстанні та визвольній війні (52 були добровольцями) на початку ХХ століття масово переселялися до Америки. Неабиякою втратою була для мешканців села участь у першій світовій війні де померло багато селянин, а під час другої світової на полі бою померло 17 бенянців. А найбільшу втрату село зазнало в листопаді 1944 року, коли 142 чоловіків віком від 16 до 50 років забрали “на маленький робот” (на заслання лише за те, що вони були угорцями), з яких 32 ніколи не повернулися додому. 

Дані з 1851 і 1863 років підтверджують те, що Бене є давньо-угорське село і тим, що біля назви села стояв такий надпис: угорське село. В 1938 році разом з угорцями в мирі проживали 64 євреїв, 37 русинів і 29 чехів. На сьогодні немає ні євреїв, ні чехів, але є українці і росіяни. 

Корінні мешканці села були римо - католиками , і уже в 1333 році мали свою церкву. Ця церква являється єдиним архітектурним пам’ятником села (теперішня реформатська церква) вона розташована східній частині села на березі річки Боржава. Кам’яна церква була побудована в 1345 році в стилі пізня готика (згідно інших джерел в романському стилі). Вона складається з святині та простого човна (зали). На початку покрівля будівлі була кам’яна, але внаслідок нашесть татар та поляків покрівля була пошкоджена і рухнула. В 1670 році було проведено реконструкцію будівлі за допомогою Маровті Дердя. Будівля при цьому отримала дерев’яний дах та дерев’яну касетну стелю, яку на протязі століть неодноразово ремонтували і тому вона втратила свій початковий стиль. До південної частини церкви прилягає чотирьох поверхова вежа, вікна якої обрамлені камінням, вузькі. Одне з вікон чотирьохдільне кругле вікно. Стародавня церква була перебудована в ХІV столітті, після того як татарські (1567 рік), і польські (1657 рік) війська її спалили. Під час реформації в 1593 році квасівський пан (разом з його підлеглими) перейшли на реформатське віросповідання, тому в той час велику церкву перебудували. Церкву багато разів перебудовували і тому вона втратила свій справжній готичний стиль. Частина мешканців села і сьогодні реформатського віросповідання.  Католики переселилися до Бене в другій половині ХІХ століття, тоді вони відносилися до оросіївської парафії. В 1934 році греко - і римо - католики за підтримкою всього села побудували свою церкву і від 1938 року мали свого священика, поки його КДБ не забрало. Він був разом із іншими священиками відправлений із-за невідступності від своєї віри, в заслання. Гарний приклад взаємопорозуміння та взаємоповаги показують греко - і римо - католики тим, що вони і до цього дня проживають мирно один біля другого, поважаючи віросповідання своїх братів по вірі і користуються однією церквою.

Предком сільської школи була реформатська школа. Вже 1600 року згадується ім’я викладача школи Мішкольці Матяша, а з 1784 року в церковних документах можна знайти ім’я кожного учителя, який вчив бенянських дітей протягом трьох останніх століть. Будинок тодішньої школи був маленьким, в цьому маленькому, темному будиночку проводили навчання довгий час під супроводом реформатських учителів. Пізніше, за допомогою одного з реформатських учителів, церковна школа стала державною, і перейшла у більший і світліший будинок. Але і цей будинок не задовольняв всі потреби, тому в 1907 році збудували на той час сучасну школу і будинок для учителя. У 1928 році в будинку учителя теж проводилися уроки, в тому ж році до школи добудували ще один клас і кімнату для учителя чеських дітей. З 1938 року чеські класи перестали проводити навчання і ці класи підключили до угорської школи, на той час у школі працювало п’ять учителів. 

За перші роки радянських часів школа мала чотири класи (з угорською та українською мовами навчання), потім семи - і восьмирічну угорську школу з директором (який не вмів розмовляти по-угорськи), який не турбувався про подальше розвинення школи з восьмирічної на середню школу. Так школа залишилася з своїми маленькими, темними класами. На кінці 80-х років ХХ століття бенянці здійснили свою мрію. За допомогою багатших односільчан і директора школи Стойка Йолани у 1988 році збудували нову, гарну, сучасну, двоповерхову школу. Сьогодні в школі працює 17 учителів. Але на жаль в цій новій сучасній школі навчання проводиться уже лише виключно на угорській мові[2]. А діти, які бажають навчатися на українській мові змушені доїжджати до сусідніх сіл або до Берегово. 

В кінці 40-х на початку 50-х років протягом декількох років у колишньому панському маєтку існувала однорічна садовиноградарська школа, з українською мовою навчання. Після розформування школи тут діяло декілька дитячих будинків: спочатку це був інтернат для дітей шкільного віку, пізніше будинок для дітей дошкільного віку а в наш час тут функціонує дитячий будинок для розумово відсталих діточок віком від 3 до 7 років. 

Мовнуш Дюла багато років працював у селі - як директор сільської школи, він добре знав всі проблеми села, займався їх дослідженням. Протягом багатьох років збирав інформацію про село, яку опрацював та опублікував у соціографічній праці під назвою: «BENE-BEN’A, сучасне та минуле села». Ця праця була видана у 1934 році. З цього посібника на сьогодні залишився тільки один примірник (мені пощастило використати цей примірник потримати в руках та використати його при написанні цієї роботи). 4 березня 1934 року на засіданні Чехословацького наукового, літературного та мистецького товариства прийняли та схвалили цю книгу і автора нагородили премією в сумі 1500 корон. Вартості цій книзі в значній мірі додає і те, що автор намагається реально зобразити моментальний стан угорського села, яке має багатовікову історію і мабуть ще багато століть буде існувати. Реальне життя села, яке бореться за хліб, землю, життя, покрите таємницею, в інших працях це життя зображена нереально. Мовнуш Дюла ще у 1931 році відчував, що перед селом постає можливість величезних змін і його час був одним із останніх, коли була можливість зобразити багатовікову реальність життя для того щоб нащадкам залишити її в пам’ять. Окрім  історичних згадок в цій книзі ще зображено тодішній соціальний і аграрний стан, показує яким було на той час культурне життя, описує стан медицини .А потім зрівнює місце села в світі за допомогою статистики.

Коротко переглядаючи минуле і сучасне життя села потрібно погодитись з автором стосовно того, що потрібно бачити не тільки те, що впадає в наше око на перший погляд, але і те , що люди не жаліючи себе і свій вільний час намагаються не порушувати внутрішню гармонію села.

Це маленьке угорське село після багатьох випробувань залишилося незмінним, не змінилися надія, потреба до більших знань, любов до рідної оселі, дружність, думки, - те, що і тепер дає нам силу і надію притаманну нашому селу.

 

Герб та прапор 

Герб та прапор є для села одним із символів, символом історичного минулого та найголовніше - символом сьогодення, символом належності до однієї спільної громади. 

Герб села Бене був побудований на основі відбитку печатки колишнього Бережського округу та села Бене, яка зберігається в Угорському державному архіві. На основі печатки щит герба розділено на три частини: горизонтальною лінією розділено на 2 частини (верхнє поле №1) а нижня більша частини розділена вертикальною лінією ще на дві частини (нижнє ліве поле № 2 та нижнє праве поле №3). 

Перше поле від другого та третього поля відокремлює срібного кольору похила лінія, яка символізує річку Боржава. Річка Боржава окрім того, що розділює поля, які зображують історичне минуле та майбутнє одночасно і об’єднує їх. 

На верхній правій частині поля зображене золотисте Сонце, а на лівій верхній частині наростаючий срібний Місяць. Ці зображення символізують віруючих мешканців села як реформатів, так римо- і греко-католиків. 

В полі № 1 на синьому фоні на середньому із трьох зелених горбів стоїть білосніжна із золотистою глорією вперед дивлячи Овечка, яка правою ногою держить червоно-білий прапор. На кінці древка прапора знаходиться золотий хрест. Із лівої передньої ніжки із Божої Овечки в золоту чашу витікає червона кров. Древко, яке тримає Овечка має форму хреста, який символізує мученицьку смерть Ісуса, його пролиту кров. Кров, яка виливається в чашу символізує тих бенянських реформатів, греко- і римо - католиків, яких забрали на "маленький робот", а також тих односельчан, які пішли у І а потім у ІІ Світові Війни і більше ніколи не повернулися додому.

У полі № 2 (праве нижнє) розміщений символ угорської королівської династії Арпадів, який представляє собою поле розділене на сім частин за допомогою червоних та сріблястих смуг, які розміщені горизонтально. Цей символ преставляє полководця (вітейза) Бене на честь якого село і дістало своє ім’я.3 (ліве нижнє) на червоному фоні зображений білий ріг достатку в якому розміщені бордово- і зеленолисте гроно винограду, два персики та колос пшениці. Ці символи вказують на багатовікову традицію вирощування винограду та фруктів, на багацтво землі та пралюбивість жителів. 

Під щитом герба розміщене синього кольору стрічка. На ній золотими буквами та цифрами написано на українській та угорській мовах назву села Бене, дату першої письмової згадки про села 1269, і дату затвердження гербу 2002 рік та  символи місцевих реформатів - золота зірка Кальвіна, греко- і римо католицькі золоті латинський та подвійнений хрест. Стрічка не є частиною гербу вона служить декорацією до нього. 

Прапор являє собою полотнище білого кольору із зображенням гербу села Бене в правій половині посередині. Обрамлене полотнище червоними та зеленими зубцями із чотирьох сторін. Розмір прапору 135 * 80 см.

   

 

 Римо та греко католицька церква. 2011 р.

 

   Реформатська церква. 2010 р.

  

 

   

          Реформатська церква. 1925 р.

 

                  

сучасна реформатська церква. 2010 р.

 

Пам”ятник жертвам „маленького роботу” 2011 р.